У 1999 році, передостанньому році XX століття, на збіговиську тогорічних випускників НАОМА затіяли ми з Антоном Якутовичем (здається, останнім з роду Якутовичів) дискусію на тему перспектив україномовності в Україні. На той момент, після кількох років прибирання українського телеефіру до рук представників, любителів та агентів узкого міра, складалося враження, що відбувається суцільна експансія російської мови та послідовне звуження сфери побутування мови української, тому багатьом перспективи української мови в Україні здавалися примарними.
Ще кілька років перед тим я теж був таким песимістом, але на 1999-ий вже вималювалася чітка, хоча й тільки започаткована, а тому багатьом невидима протилежна тенденція. Вона охоплювала лише окремі розрізнені суспільні сфери (пов'язані з державою, політикою та гуманітаристикою), але була невпинною — як кажуть математики: монотонною. Тому я тоді вже обстоював — і загалом, і в нашій дискусії з Антоном — ту точку зору, що україномовність з часом переможе. Просто переможе не скоро — але за декілька десятиліть це вже буде очевидно. Можна сказати, що я це тоді публічно „пообіцяв“.
Ну й ось, нарешті. Бачимо вже під час вторгнення, як україномовність на території країни перетинає свій екватор поширеності. Це чутно не тільки скрізь від самих українців. Гарним барометром є іноземці, які раніше зовсім не збиралися вчити українську, навіть поселяючись в Україні на постійне проживання. Але ось все змінилося. Можемо в якості яскравого прикладу поглянути на китайців, оскільки в тому-таки Києві китайської молоді достатньо багато.
Так ось, на тижні я вже почув від молодої китайської дівчини чітке «дякую!». А сьогодні, 2 жовтня 2024 року, до мене у самісінькому центрі Києва підійшов молодий китайський хлопець і спробував зв'язно заговорити. Йому важко давалася українська вимова, і він не знав усіх потрібних йому слів, тому замінював їх жестами. Але в цілому впорався. Він спитав мене, чи я тут живу. Коли я відповів ствердно, він запитав, куди можна викинути сміття (кілька великих пакунків). Там це було трохи трохи не очевидно, тож я вказав йому шлях до дворового смітника. На що він подякував і сказав «Гарного вечора!».
Здається, це — основне, що треба знати про мовні тенденції в сучасній Україні. (Жаль, Антон не дожив до цього моменту).
Варіант допису у блозі сайту
Немає коментарів:
Дописати коментар