Давно хотів мати такий жарт в українській мові, але сам досі нічого не придумав. А тут надибав у коментарях у Кримського Бандерівця:
Текстовий варіант (з необхідною коректурою):
— Ви знаєте, куме: оце був у зоопарку і бачив яка.
— Ну і як як?
— Ну як як... Як як як...
Насправді, це ще що: всього лиш два однакові слова (омоніми) використано. А он у тональних мовах Південно-Східної Азії можна й сильніше закрутити: бачив приклад (зараз не знайду), коли речення складалося з п'яти однакових слів, всі з яких відрізнялися лише тоном (п'ять слів — п'ять різних тонів). Кажуть, місцеві сміються.
Але такий жарт цінний навіть не тим, що він смішний (хоча це — обов'язковий атрибут, і в даному випадку наявний), а тим, що він вказує на зрілість культури, або, принаймні, на її шлях до зрілості. Тому що цей жарт — це суто рафінована гра словами не побутового, не практичного, не приземленого характеру. Це вам не прислів'я та приказки, намертво прив'язані до базових потреб, побутових ситуацій та людських стосунків, які є в кожному племені в будь-яких джунглях. Тут людина бавилася можливостями мови, використовуючи її не як утилітарний інструмент, а як зразок для дослідження й отримання суто інтелектуального задоволення. Виказуючи тим самим свою приналежність до міської цивілізації, а не сільської культури або первісної кочової спільноти. Ба більше — до достатньо розвиненої цивілізації.
У нас, українців, з цією самою цивілізацією завжди було поганенько — то самі гальмували, то (доки ми гальмували) приходили окупанти і ззовні нас обмежували. Відтак ні про яку повноту й розвиненість культури і мови не було, відтак не було й жодних її проявів, серед яких — наука, академічне мистецтво, спорт і рафінований гумор.
Я у свій час із заздрістю читав «Лингвистические сказочки» Петрушевської, оскільки нічого й близько схожого в українській культурі не спостерігалося. У нас завжди всі паростки вищої культури, а також всі побічні, не утилітарні („надлишкові“) гілки культури були нечисленні та рудиментарні, а основна маса культурних діячів постійно з покоління у покоління ставила й обговорювала лише найбазовіші проблеми виживання самої української культури. Тобто, все, врешті-решт зводилося до боротьби й політики. Про жоден розвиток, тим більше вільний розвиток, ніколи не йшлося, а коли хтось і пробував щось в такому напрямку робити, то одразу отримував від колег по цеху на горіхи, як у свій час отримав Нечуй-Левицький за «Хмари».
Жарт про яка показує, що ми нарешті починаємо цивілізуватися. Що наша культура починає долати свій комплекс перебування на межі виживання і нарешті прямує до впевненого розвитку. І те, що таке стається під час, власне, війни на виживання цієї самої культури, вселяє оптимізм. Прорвемося.
Додано. Зворотний зв'язок від друзів:
- Кажуть, що жарт про яка старий. Не кажуть, правда, наскільки.
- Прислали значно довший і більш разючий зразок такого жарту на путунхуа, ніж той, який я колись бачив (там тайська, здається, була) — не одне речення, а цілу розповідь зі слів, всі склади в яких однакові з точністю до тонів. Розповідь про поета Ши Ши, який їв левів; можна почитати її і про неї на Вікіпедії (англійський переклад для порівняння) або ж навіть послухати на YouTube (сподіваюся, вимова правильна й репрезентативна).
Немає коментарів:
Дописати коментар