Ось вже скільки років минуло від краху Радянського Союзу, а, як виявляється, багато людей, які встигли пожити при соціалізмі, так досі й не зрозуміли фатальної ролі планування у занепаді суспільства і встановленні тоталітаризму. От що значить: роками читати неправильну літературу. В такому разі не розумітимеш навіть те, що у тебе перед очима відбувається.
Щоб якось спрямувати народ на правильний шлях, я змушений постійно рекомендувати всім читати Фрідріха Хаєка (або Гаєка; от як його транслітерувати, якщо прізвище явно чеське: Гаєк, — але сам він вже австрієць, тобто, німець, і там вже явно радше «х», ніж «г» за вимовою?). В результаті, сам оце перечитав його «Шлях до рабства». І в тому виданні, яке мені трапилося, виявилася дуже гарна післямова. Здається, в ній дуже правильно описано саме те, що відбувається на протязі усього часу незалежності України. Зацитую:
В своих позднейших работах Хайек уделяет много места полемике с идеологией «государства благосостояния». С его точки зрения, намеченная цель — достижение справедливой структуры распределения благ — сама по себе иллюзорна. В рамках рыночного порядка понятие социальной, или распределительной, справедливости в принципе лишено смысла. Оно наполняется реальным содержанием только в условиях централизованной экономики, где некий орган определяет долю совокупных благ, причитающуюся каждому члену общества, так что погоня за миражом «социальной справедливости» как раз и может привести к постепенному формированию подобной системы. Сочетание «государства благосостояния» с господством неограниченной демократии, предупреждал Хайек, резко повышает опасность постепенного «вползания» в тоталитарное общество.
...чтобы добиться желательной структуры распределения, государство должно прибегать к контролю за ценами и доходами, устанавливать налоговые послабления и финансировать программы социальной помощи, направленные на поддержание или повышение уровня благосостояния определенных групп. Но вслед за этим оно начинает испытывать давление, исходящее от других групп, стремящихся к получению аналогичных преимуществ; стоит только освободить от налогов предпринимателей одной отрасли, того же потребуют для себя предприниматели смежных отраслей; стоит только выделить помощь одному региону, на то же станут претендовать соседние регионы и т. д.
Инерция безостановочного разрастания «государства благосостояния» настолько велика, что с определенного момента рыночный порядок может перерождаться в промежуточную структуру, именуемую Хайеком «корпоративной», или «синдикалистской», системой. Раздираемая изнутри бесконечными распределительными конфликтами, она предстает в отличие от рыночной экономики не как игра с положительной, а как игра с нулевой суммой. Государство здесь уже достаточно властно, чтобы подавлять свободу отдельного человека, но недостаточно могущественно, чтобы противостоять давлению сплоченных групп, объединенных отраслевыми, профессиональными или политическими интересами. Это как бы непрекращающаяся гражданская война, пусть и ведущаяся (пока) мирными средствами. По достижении такого состояния, как показано в «Дороге к рабству», движение в сторону тоталитарного общества становится практически неудержимым. И рыночный порядок, и тоталитарный строй представляют собой относительно устойчивые образования; в отличие от них корпоративная система — образование крайне нестабильное и неупорядоченное. Она не способна просуществовать сколько-нибудь долго, и переход от нее к тоталитарному строю в первое время ощущается большинством населения как явное благо. Интересно отметить, что, по мнению некоторых новейших историков, в Веймарской республике был осуществлен один из самых ранних опытов по созданию «государства благосостояния» (задолго до того, как появился сам термин) и именно это сделало ее практически неуправляемой30. Система неограниченной демократии имеет тенденцию превращаться в арену торга привилегиями и перераспределительными программами между организованными группами со специальными интересами и политиками, борющимися за привлечение голосов избирателей.
30 К этому стоит добавить, что многие трудности, с которыми пришлось столкнуться бывшим социалистическим странам при переходе к рынку, были напрямую связаны с тем, что к моменту крушения плановой системы в них, по удачному выражению Я. Корнаи, было сформировано «преждевременное зрелое государство благосостояния» (premature welfare state).
Доходы многих групп начинают отныне определяться не рынком, а ходом политического процесса. Каждая группа настаивает, чтобы ее вознаграждение соответствовало тому, чего она, по ее собственному мнению, «заслуживает», — т.е. чтобы оно не расходилось с ее представлением о «справедливом» доходе: «Всемогущая демократия фактически неизбежно ведет к своего рода социализму, но к социализму, которого никто не хочет... не оценка заслуг отдельных лиц или групп большинством [потребителей на рынке], но мощь этих лиц или групп, направленная на выбивание из правительства особых преимуществ, — вот что определяет теперь распределение доходов» [Hayek F. A. Socialism and science... P. 307.]. Неспособность правительства в условиях неограниченной демократии противостоять требованиям организованных групп в конечном счете делает общество неуправляемым: «...никакое жизнеспособное общество не в состоянии вознаграждать каждого в соответствии с его собственной самооценкой. Общество, в котором все выступают как члены организованных групп с целью понуждать правительство оказывать им поддержку в получении того, что им хочется, саморазрушительно» [Ibid.].
Це і є суть нинішньої олігархічної системи, яка склалася в Україні з кінця 90-х. Це — суцільна „холодна“ громадянська війна олігархічних груп, які роздирають країну, постійно „вигризаючи“ у влади для себе привілеї та відсовуючи від „корита“ конкурентні угрупування. А паралельно обіцяють різним групам виборців золоті гори за голоси, віддані за їхніх кандидатів (і маріонеток) на наступних виборах. Звідси вам і популізм, і патерналізм, і постійне викачуванням грошей з населення через комуналку та інші платежі — і практично все інше в нашому сучасному політичному житті, що ненавидить рядовий громадянин, але за що він раз за разом голосує, обираючи ту чи іншу олігархічну групу на виборах, все одно яку — котрусь зі старих чи нову.
Але найбільш важливим є зауваження, що синдикалістська демократія є нестабільною. Це — транзитна, перехідна демократія, і довго вона не проіснує. А в який бік вона піде — в бік ліберальної демократії чи в бік авторитаризму й тоталітарного контролю — сильно залежить від мінливих поточних обставин. На даний момент в Україні політична тенденція є невтішною: вже третю каденцію підряд біля вершини влади опиняється особа (на щастя, кожного разу різна), яка докладає всіх зусиль для узурпації влади. Для знищення демократичних інститутів і створення особисто під себе владної піраміди із „ручним“ управлінням. Спершу це був Янукович, потім Порошенко, тепер — Єрмак (який править від імені неповноспроможного Зеленського). І кожен із наступних узурпаторів починає вже не з нуля, не з міцної ліберальної демократії (як довелося починати, приміром, Трампу), а починає процес узурпації в умовах нестійкої транзитної синдикалістської олігархічної популістської демократії з її телефонним правом, кумівством, корупцією та великим досвідом економічних злочинів серед урядовців.
Таким чином, вже 12 років Україна без зупинки котиться в автократію, поліцейську державу, знищення прав і свобод громадянина та всезагальне зубожіння. Війна тільки сприяє цьому процесу, оскільки водночас і наділяє державу додатковими повноваженнями, і дозволяє керівникам здійснювати примус, де заманеться, виправдовуючи це умовами воєнного стану.
Тому, коли війна скінчиться, ми опинимося зовсім не в омріяному спокійному мирному світі. Ми опинимося в розграбованій, спустошеній, зруйнованій країні — і „раптом“ виявимо, що влада (а це буде все ще зеленява влада) зовсім не збирається ані відбудовувати країну, ані вертати громадянам свободи, урізані на час війни, ані допомагати людям, ані підтримувати суспільство. Виявимо „раптом“, що все, що їх там на Банковій цікавить — це знищення свободи слова і узурпація влади.
Чим вони, ще раз підкреслю, займаються вже зараз (один приклад я вже описував цього року), а після закінчення війни продовжать займатися із подвійним завзяттям.
І слід визнати, що, за великим рахунком, їм нічого й не залишається, окрім як узурпувати владу і забрати у нас із вами свободу. Бо вони являють собою банду злочинців, на кожному з яких вже клейма ніде ставити, і час від часу їхні злочинні діяння мають такий масштаб, що потрапляють в поле зору правоохоронних органів західних держав. Тому для Єрмака, Татарова, Зєлі і компанії втрата влади — це велика імовірність сісти за ґрати. Сісти в Україні, США, Великій Британії, ще десь — виходу не буде ніде. Єдиний вихід — узурпувати владу в Україні. Бо можновладців не судять. Є таке негласне правило в міжнародній політиці, зокрема й на Заході.
Відтак, після закінчення війни — або лише її нинішньої гарячої фази (якщо свинособаки порозумнішають і відповзуть на якийсь час) — у нас продовжиться війна з внутрішнім ворогом всередині України. ФОПи вже відчули на собі, що це таке — майданити в Києві, причому без успіху. Відчують і інші категорії населення. Будуть посадки ветеранів і героїв війни, переслідування опозиційних політиків, оббріхування активістів. Все те, що зараз є лише в окремих випадках, не видимих загалу (хоча ось таке я не знаю, як можна не помічати), виплеснеться на нас із вами масово.
І доведеться знову згадувати про майдан. Бо іншого виходу просто не буде.
Сподіваюся, нас врятує поєднання двох чинників. Перший — це велика маса ветеранів зі зброєю в країні. Настільки велика, що ніякими поліцейськими силами їх не придушиш. Другий — це те, що нинішній узурпатор Єрмак і його підпанки не спираються на консенсус олігархів, як на нього спиралися свого часу що Янукович, що Порошенко. І навіть на єдиного олігарха, який привів їх до влади — Коломойського — нинішні зеленяві узурпатори не спираються. Тому у громадянського суспільства України є всі шанси їх перемогти. Але легко не буде. Особливо, якщо вони проведуть вибори у правильний час (підказувати не буду навіть попри те, що цей допис все одно ніхто з них не прочитає) і „чисто“ підроблять результати. Наплачемося ми з ними.
Ну й навіть якщо ми їх здихаємося (а це все одно не гарантовано), то далі краще не буде. За останні три президентські каденції український виборець показав, що перед тим, як міркувати про політику — тим більше голосувати — він голову кладе в тумбочку і більше нею не користується. Тому хто там може прийти до влади після зеленявих — це велике і сумне питання. Є всі шанси, що такий самий, як вони. Брехун, злочинець, узурпатор. Але це вже тема для окремого розгляду.
Варіант допису у блозі сайту
Немає коментарів:
Дописати коментар