Вищу культуру потрібно берегти. І на індивідуальному рівні, і на рівні всієї країни, і на усіх проміжних. У 1941 році, коли ІІ Світова війна у червні раптом пішла у розріз із планами Кремля, і довелося витримувати напад німецьких військ замість нападати самим, в Радянському Союзі на диво знайшлися далекоглядні люди, які зрозуміли необхідність зберегти митців замість посилати їх на фронт і тому ухвалили рішення евакуювати в глибокий тил художні навчальні заклади.
Зокрема, евакуювали Московський, Київський та Харківський художні інститути. При цьому (наскільки я розумію) для економії й простоти управління їх об'єднали в один. Зрозуміло, керівництво залишили за москвичами, а Київський та Харківський виші отримали (тимчасовий) статус відділень Московського інституту в евакуації.
Місцем евакуації було обрано узбецький Самарканд — старовинне місто, яке у XIV ст. стало столицею імперії Тімура Тамерлана, а в наступному XV ст. було прикрашене рядом видатних пам'яток архітектури, зокрема, отримало чудове архітектурно-художнє оформлення своєї центральної площі — регістану (переважно, стараннями великого ученого Улугбека, онука Тімура).
Самаркандський регістан — це умовно квадратна площа, відкрита з одного боку й оточена з трьох інших боків мечетями: центральною Тілля Карі та боковими — Улугбека й Шердор. Кожна з цих трьох мечетей — це насправді комплекс будівель, який включає в себе, окрім власне мечеті, ще й всі необхідні приміщення для медресе — ісламського навчального закладу. Наскільки я розумію, евакуйовані художні заклади розмістили в медресе Шердор.
Для моєї родини — це знакова історія. Бо там, у Самарканді, під час навчання у стінах Шердору в 1941–44 роках і познайомилися мої дід і бабуся. Він — Кузьма Кохан, студент Київського художнього інституту, вона — Парасковія Депутатова, студентка Московського художнього. І після евакуації вже разом переїхали до Києва, де й завершили навчання та захистили дипломи. Ось акварельний портрет мого діда, написаний бабусею 30 листопада 1943 року під час спільного навчання в Самарканді:
Дивовижно, але про перебування наших художників у Самарканді під час II Світової не забули. Як узбеки (які зрідка виходять на контакт, коли пишуть мистецтвознавчі праці), так і українці. Зокрема, просто зараз Національний музей «Київська картинна галерея» відкриває виставку «Самаркандська епопея українських художників. 1941–1944. Живопис і графіка». Власне, відкриття було у понеділок, 15 квітня, але у закритому форматі, оскільки виставка організована за підтримки посольств України в Узбекистані та Узбекистану в Україні. Нині ж і, як мінімум, до кінця травня її вже можна подивитися (а, може, буде можливим і надалі, бо нині, в часи повномасштабного вторгнення, багато які виставки продовжують свою роботу понад встановлені строки).
Скільки в Самарканді в евакуації перебувало українських художників, досі напевне невідомо. Кажуть, що це було десь 30–40 осіб. Організаторам виставки — перш за все кураторці Галині Алавердовій (яка провела дуже велику пошукову і водночас дослідницьку роботу) — вдалося знайти родичів 15 митців, які надали для виставки твори, зроблені тими під час перебування в Самарканді. З певних сімейних обставин ми з батьком надали менше робіт, ніж можна було б: бабуся представлена на виставці дев'ятьма творами (включно з портретом, показаним вище), а дід — на жаль, лише одним:
При цьому, трохи більш як пів невеличкої виставкової зали ці десять робіт займають, і це для нас дуже приємно.
Гарним доповненням до виставки став також присвячений їй тематичний номер журналу «Антиквар», де, зокрема, можна прочитати й розгорнуту статтю Алавердової:
Тому кожен, хто хоче привідкрити для себе таку незвичну сторінку історії українського мистецтва, може й відвідати виставку, і придбати присвячений їй номер «Антиквара».
Варіант допису у блозі сайту
Немає коментарів:
Дописати коментар