Коли закінчиться російсько-українська війна?

Зараз це питання всіх турбує. Вже й прогнози почалися. Переважно бравурно-переможні, за якими все гарантовано скінчиться за три-шість місяців. Більш досвідчені та обережні дають Росії на поразку строк від півроку до року. Але все це принципово не вірно. Коли ж, якщо поміркувати тверезо, закінчиться російсько-українська війна?

Правильна відповідь на це питання: коли припинить існування російська держава. Це буде так і тільки так незалежно від того, коли і чим закінчиться нинішня воєнна кампанія, нинішнє повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Справді, розберемо всі логічно можливі варіанти, навіть нереалістичні.

1. Росія захоплює всю Україну (неможливо, але нехай). В цьому разі вони влаштують у нас терор, початкова фаза якого описана в документі, оприлюдненому InformNapalm-ом (він же у гуглодокументах) і отримають у відповідь партизанську війну. Тобто, війна продовжиться в іншій формі.

2. Росія захоплює частину України, і агент Кремля Єрмак руками такого собі Зеленського фіксує цей стан на переговорах. У цьому разі окупант все одно не зупиниться. Здавши йому невеличкі території Криму і Донбасу в 2014 році, його тільки заохотили до наступних нападів. Здача більших територій зараз заохотить ще більше. І орки будуть нападати на нас далі й далі — аж поки однієї з двох держав: їхньої або нашої — не стане. В першому разі, правда, війна продовжиться, як сказано у пункті 1. І тільки в другому випадку настане мир.

3. Україна відбивається, але діями російської п'ятої колони в українській владі, переліченої в пункті 2 вище, відмовляється від визволення досі окупованих Криму і Донбасу. В такому разі війна вертається на рубежі, приблизно ті, що були сім років до того, тільки тепер ще й Харків постійно обстрілюють (і Київ з Білорусі, правда, зрідка). І війна триває далі.

4. Україна визволяє всі свої території й зупиняється на своїх міжнародно визнаних кордонах. В такому разі меркантильний, продажний та боягузливий Захід з радістю знімає з Росії більшість санкцій, відновлює торгівлю, інвестиції у добування вуглеводнів та іншої сировини на території РФ... а війна тим часом продовжується, просто фронт зсувається на кордон. З-під Маріуполя за Новоазовськ. І Суми, Харків та Луганськ тепер — вічні прифронтові міста.

5. В Росії внаслідок економічного колапсу і/або смерті Путіна до влади приходить хто-небудь інший. В такому разі війна може просто продовжитися, можливо, на інших рубежах. Як описано в попередньому пункті. Тільки тепер з новим кремлівським керівником на Заході будуть вітатися, усміхатися і вести нескінченні переговори. Про видачу яких-небудь рядових воєнних злочинців, але керівництву, яке розв'язало бійну, все забудуть і пробачать. А у нас буде фронт. Або, тимчасово, війна може припинитися, бо Росія відведе війська. Відведе тільки для того, щоб з неї зняли санкції, почали знову купувати її енергоресурси та іншу сировину, щоб можна було відновити економіку, наростити потужність, відновити армію — і знову напасти на Україну. Все одно коли — через п'ять років, через десять чи через двадцять-тридцять — але обов'язково знову напасти і взяти реванш за минулу поразку.

І абсолютно неважливо, хто там прийде наступний до влади в Москві. Хоч ставленик Патрушева, Хоч Навальний, хоч Ксенія Собчак. Вони всі однакові у своєму імперстві й шовінізмі, а особливо однакові в ненависті до України. Вся ця багатолітня пропаганда, за якою винуватий у всьому винятково один-єдиний Путін, не в останню чергу інспірується та підігрівається спецслужбами Росії. Конкурентам за владу з групи Патрушева вигідно, як і всьому керівництву та держапарату РФ, в разі чого повісити всіх собак на одну єдину особу, щоб усі вони виявилися ніби й ні до чого тут, ніби й не винуваті. Саме так вони вчинили колись з мертвим Сталіном, і саме цей трюк намагаються повторити в останні роки щодо Путіна. Насправді ж усі вони мислять однаково й прагнуть одного: розширення імперії. Вся їхня влада була така завжди: при великих князях, царях, імператорах, генсеках, президентах — однаково. При „демократичному“ Єльцині були захоплені Придністров'я й Абхазія, розв'язана Перша чеченська війна. При ньому, судячи з наявних даних, і була розроблена операція «Русская весна», а Путін лише дав наказ на її виконання, бо на момент його приходу до влади вона вже була підготована. При „плюшевому“ Мєдвєдєві або Навальному, для якого Крим — «не бутерброд», а грузини — «гризуни», було б те саме. Можливо, навіть у ті самі строки. Як і при будь-якому умовному Кирієнку або навіть Ходорковському.

Треба нарешті вже затямити, якщо до когось не дійшло за 30 років незалежності: вони ніколи від нас не відстануть, ніколи не залишать спроб нас знищити. Доки існує їхня держава. Яка ніколи не буде демократичною, а завжди буде імперією. Про що навіть самі росіяни, у яких є клепка в голові, давно пишуть (див., напр., публіцистику Юрія Нестеренка за багато років або численні дописи Олексія Кунгурова в ЖЖ (Живому Журналі) за категорією «россия» або тегом «русофобия»). Тому або ми їх, або вони нас, і третього не дано.

Якщо ж хто принципово не здатен мислити стратегічно й цікавиться лише тим, коли закінчиться нинішня воєнна кампанія, яка почалася із вторгнення 24 лютого, то відповідь буде майже та сама: або коли впаде російська держава, коли там настане хаос і втратиться управління, або коли Путін обнулиться екзистенціально, і владу перехоплять його конкуренти, які волітимуть припинити бойові дії та відповзти, щоб зализати рани й перегрупуватися, а заодно під приводом настання миру почати вимагати від Заходу зняття з Росії санкцій, як відзначено вище у пункті 5.

В українському суспільстві зараз панує нездорова ейфорія: нас застали абсолютно зненацька військовим вторгненням, забрали за лічений тиждень ще по дві половини двох областей на додачу до того, що ми втратили у 2014-15 роках, ми продовжуємо відступати, хай і з запеклими боями, здаючи цілі міста й стратегічні об'єкти на кшталт атомних електростанцій, — але більшість чомусь впевнена, що ми ось-ось зупинимо орків і як поженемо... Як поженемо... Ось-ось, дайте нам ще два дні... До 27 лютого включно я сам був із цим згоден, оскільки на той момент рашисти тупо перли колонами по дорогах, де їх легко було розстрілювати, наносячи загарбникам непоправних втрат. Однак, як тільки 28 лютого агресор погодився на зрадницькі прохання Зеленського про переговори, стало зрозуміло, що орки зупиняються, і тепер їх буде не так просто перетворювати на добрива. Власне, я про це тоді одразу ж написав, і так і сталося.

Навіть наша бравурна пропаганда зменшила градус переможних реляцій. Спершу нам кожен день бадьоро рапортували про одну нову тисячу 200-их орків. Аж до десятого дня вторгнення (5 березня). Про наступну, одинадцяту тисячу повідомили вже за два дні, потім додали ще одну з позначкою «майже», після чого більше тижня лічильник мертвих кацапів не оновлювався. І тільки в кінці третього тижня з часу вторгнення нам оголосили про збільшення числа загиблих загарбників до 13500, тобто, за вісім останніх днів змогли „намалювати“ лише півтори тисячі ворожих трупів. А на наступний день „додали“ вже лише 300 „гарних москалів“.

А це що означає? А те, що тепер ця вся бійня — надовго.

Тепер вже очікувати на те, що можна буде швидко відкинути кацапню від Києва й почати перекидати резерви на інші ділянки ведення бойових дій, не доводиться. Приїхали. Агресор призупинився, роззосередився, десь навіть переходить до оборони, і вибивати його так легко, як у перші дні вторгнення, вже не вийде. Незалежно від того, чиї дані про втрати ворога ближчі до істини: нашого генштабу, чи Пентагону, який рахує по мінімуму і тому наводить менші цифри втрат російських загарбників (напр., шість тисяч на 3 березня).

І найголовніше. Як стало вже цілком зрозуміло за ці три тижні бойових дій, у нас практично немає армії. Не тільки оборони на момент вторгнення не було, про що я вже писав у попередньому дописі, але й самої армії, яка повинна цю оборону організувати, не було й немає. Тому й на Херсонщині ніхто ворога не зустрів.

На папері армія є. В законі — так цілих 261 тисяч особового складу, зокрема 215 тисяч військовослужбовців, але не більше (цікаво, хто-небудь може пояснити це наркоманське формулювання в законі?). А в дійсності — така ж дірка від бублика, яка була 8 років тому на весну 2014 року. Армія — це не озброєна юрба і не статистична одиниця. Це складноструктурована інститутуція з різними рівнями організації. Зараз за три тижні ми не побачили в наявності жодного. Як виявилося, немає ніякої стратегії оборони і ніякого мобілізаційного плану під неї. Немає оперативних планів і підготовлених військових частин і з'єднань, які б розташовувалися у правильних, заздалегідь підготованих місцях і вказані оперативні плани реалізовували. Немає військової тактики і навченого особового складу. Все, що ми бачимо у виконанні наших збройних сил, — це суцільна імпровізація і повний бардак. Ми воюємо не організованими військами, які розгорнуті, підпорядковуються централізованому командуванню, мають чітко визначені ділянки діяльності та забезпечений тил, знають місцевість і виконують заздалегідь продумані плани — як це було, приміром, у Фінляндії, коли на неї напав Радянський Союз. Українці воюють невеликими групками, як партизани або отамани, наскакуючи рейдовими атаками на окремі ж групи противника. «Результати засідки — це мінус 2 танки, мінус БТР і мінус особового складу приблизно 30 чоловік.» Оце наш рівень. Але це ж не рівень і не масштаб європейської армії XXI століття, це — рівень війни індіанців проти ковбоїв. Багато де замість військ у нас взагалі тероборона, як це було в Ірпені. Ось як це описує досвідчений боєць, який у свій час захищав Донецький аеропорт:

«За Бучу та Ірпінь, вважай, і не воювали централізовано. Там була піхота майже без техніки плюс єдина колона однієї з бригад, й ту "орки" спалили. Росіян там можна було зупинити, було б ким та чим. Але ЗСУ фактично не було, крім згаданої спаленої колони. А коли був бій на "Новусі", ми стояли біля церкви, прикривали дорогу від ворожих колон, ніхто не міг дати команди, що нам робити. Військові з розбитої колони, тероборона, ще хтось — людей 50 і десь п'ять одиниць техніки — самоорганізувались і потім просто відступили, таке враження, що ними ніхто не керував. Ми виходили на наших командирів і питали, що нам робити. Ніхто нічого не сказав конкретно. У підсумку нас обійшли з тилу, ми знялися й вийшли дворами. Хоча ще зранку того дня розбили в Бучі дозор ворожої колони.

Якщо таке відбувається просто біля столиці, де зосереджені максимальні сили та максимальна кількість структур управління, включно з найвищими, то зрозуміло, чому у нас вже практично немає Херсонщини та Чернігівщини, ворог рветься до міст Миколаївщини та Сумщини, намагається оточити Київ і оточив вже деякі ділянки підготованого фронту на Донбасі.

Таким чином, армії у нас немає, є по суті тільки партизани та ополчення. Всупереч тій брехні про відроджену армію, якою нас годували вісім років. А особливо перші п'ять із цих років, у які — за „шоколадного“, а правильніше сказати: коричневого, режиму — цю казочку й придумали, щоб присипляти пильність простих українців.

А відсутня армія — це ж іще не все. Є ще практична відсутність енергоносіїв (на всю країну лишився один-єдиний нафтопереробний завод, поставки енергоносіїв у країну не продумані й не забезпечені, все більше складів з пальним нищиться супротивником, значна частина шляхів поставок перекрита тим же противником). Є розвал торгівлі (логістичні склади концентрувалися переважно навколо Києва і зараз нормально не функціонують). Є втрата управління на всіх рівнях — від контролю уряду за економікою і до регулювання дорожнього руху (на блокпостах по всій країні гальмують критичні перевезення, у Києві під час добової комендантської години невідомо для кого працюють світлофори і все таке).

Зрозуміло, що так воювати й перемагати у XXI столітті неможливо. Все, що нас в такій ситуації рятує, — це те, що ми у цій війні — ковбої, а не індіанці. Або, якщо без метафор і жартів, то нас рятують дві обставини: нереальна тупість наших ворогів та підтримка країн Заходу. Не склалося б обох цих обставин — і не було б вже ніякої української держави: захопили б нас мордорці за два-чотири дні, як і задумували, і як їм вірили всі, хто ознайомився з їхніми планами, — від американців і до китайців.

Неймовірна тупість росіян, їхня нереальна криворукість і невміння воювати відзначаються всіма спостерігачами, особливо тими, кому довелося в дійсності стикатися з ними на полі бою. Повторювати й цитувати ці численні свідчення немає сенсу. Вони просто пруть масами й намагаються взяти кількістю. Закидати шапками, як вони це самі називають. І, як свідчать наші захисники на всіх напрямках боїв, кацапні справді більше. Саме так: їхнє 100-тисячне угрупування в дійсності є більшим, ніж наша паперова 200-тисячна армія. Сюрприз. Звідси і наш героїзм (сильний і чисельніший не потребують героїзму), і наша нездатність їх так просто зупинити.

Підтримка ж Заходу потребує коментаря, оскільки складається з двох доволі різних комплексів заходів. Перше, в чому нас підтримує Захід, — це надає у великих кількостях сучасне озброєння, яке дозволяє нам бити загарбника. Недостатньо надає, але ці питання поступово зрушуються на нашу користь. В цьому плані, як і в плані допомоги інформацією (розвідданими тими ж), фінансами, енергоресурсами, технікою і навіть продовольством ми, можна вважати, наперед забезпечені. Доки триватиме ця воєнна кампанія, Захід забезпечуватиме нас, щоб ми змогли відбитися і перемогти. Скільки б на це не було потрібно часу.

Другий же комплекс заходів — санкції проти РФ — вже безпосередньо впливає на тривалість бойових дій. Правда, трохи не так, як на це розраховують на Заході. Вони наївно думають, що глобальний обвал російської економіки, який неминуче стане наслідком санкцій вже за якихось півроку, її падіння до рівня початку 90-х (див. відео за посиланням) залишить кремлівський режим без грошей і примусить згорнути бойові дії і всю воєнну кампанію в Україні. Вони там досі не до кінця розуміють (як я не розумів ще в 2014 році), що російський бюджет залежить від російської ж економіки менш ніж на половину — тобто, можна вважати, загалом не залежить. Більша ж частина бюджету наповнюється за рахунок продажу за кордон сировини, у першу чергу — нафти й газу. Були роки, коли навіть офіційно нафтогазові доходи бюджету РФ досягали 50%, а журналісти писали про всі 60%. І левову частку російського газу купує Європа, яка навіть в умовах нинішньої варварської нелюдської війни Росії проти України дуже не хоче відмовлятися від купівлі російських вуглеводнів.

Як можна побачити з наступних графіків, тільки країни Євросоюзу ще два роки тому купували в Росії нафти, нафтопродуктів та газу майже на суму всіх військових витрат РФ (джерело).

Таким чином, ізоляція від світу будь-якої частини російської економіки, окрім нафтогазової, залишить Кремлю достатньо коштів для продовження війни. Вся інша економіка РФ може хоч провалитися у кам'яний вік, а росіяни можуть хоч почати кору з дерев їсти замість нормальної їжі — у Кремля все одно буде достатньо грошей для продовження війни, доки Європа і, в першу чергу, Німеччина будуть купувати в Росії вуглеводні.

І російські шовіністи обов'язково витрачатимуть ці гроші саме на продовження війни. Бо вторгнення в Україну — це той самий глухий кут, в який загнав себе Путін (або його загнав Китай, якщо підтвердиться гіпотеза Юрія Швеця на цю тему; див. у кінці відео за виставленим змістом). Для Кремля відступити, визнати поразу — це спровокувати надлом режиму з його наступним крахом. Для Путіна ця війна — це питання утримання влади в самій Росії, а отже, питання життя і смерті. Тому він продовжуватиме бойові дії, доки у нього будуть хоч якісь ресурси, хай хоч що там коїться в самій Росії. Набиратиме за німецькі нафтогазові гроші нові БТГр і кидатиме їх в Україну. Знову й знову. І економічний крах Росії тільки сприятиме цьому, адже з кожним місяцем зростатиме маса безробітних молодих орків та орченят, для яких армія буде чи не єдиним місцем, де можуть нагодувати, дати дах над головою і ще й платити хоч якусь зарплатню. А небезпека війни — так у їхніх містах і селах на той момент бандитизм виросте настільки, що різниця в ризиках видаватиметься умовним нижньотагільцям не такою вже й принциповою.

І тільки нафтогазове ембарго може позбавити Кремль ресурсів для ведення війни, що й допоможе нам перемогти. А інакше це може тривати роками. На щастя, на Заході розуміння цього поступово починає проявлятися, і принципове рішення про відмову від російських нафти й газу вже прийнято. Тому все питання зараз у тому, скільки часу займуть всі ці процеси: і сама переорієнтація європейців на інших постачальників, і вичерпання нафтогазових доходів Росії.

В будь-якому разі, це займе зовсім не три місяці, і не півроку, як у нас мріє більшість. Але в межах року — до наступної весни (а може, й до Нового року) — сподіватися на це можна. От тоді ми й матимемо всі шанси перемогти, на чому бойові дії і завершаться. Правда, маю підкреслити це ще раз: ця перемога, навіть якщо вона буде повною, з виходом на наші міжнародно визнані кордони та з повним припиненням бойових дій, буде все одно не остаточною. Це буде перемога лише у даній воєнній кампанії, а не у всій війні з Росією, оскільки, якщо Росія збережеться як єдина держава, то рано чи пізно вона відновить сили і почне проти нас війну знову. Спершу інформаційну та пропагандистську. Потім економічну та дипломатичну. І аж до того рубежу, який вони зможуть досягти. Зможуть напасти збройно — нападуть знову. «Можем повторить». Тому, доки існує єдина російська держава, цій війні не буде кінця.

На жаль, в Україні на даний момент начисто відсутні ідеологи, які могли б поставити принципове питання про закриття ресурсного проекту «Російська Федерація». Диванні мрійники є. Людей, здатних прийти до влади й реалізувати таку установку, немає. Тому глобальний прогноз у мене для вас, шановні та не дуже співвітчизники, невтішний: воєнний період, який ми переживаємо зараз (а хтось вже не пережив), може бути далеко не останнім.

Наостанок два зауваження про перебіг нинішньої воєнної кампанії.

Перше. Всі чекають на перелом і контрнаступ. Але нинішня війна — не фронтова, а маневрена, хоч і «немного по-дебильному» © Добкін, оскільки прив'язана до автомобільних доріг при тому, що ведеться вона позашляховиками. Більше того, обороняється зв'язна опукла територія проти багатьох вторгнень виду глибоких, але вузьких проникнень. Тому ніякої єдиної точки перелому в такій війні не може бути за означенням. Ні загалом, ані на окремих напрямках. Зупинка ворога може виглядати лише як розтягнутий у часі вихід на плато, коли динаміка захоплених агресором позицій сходить нанівець, після чого на деякий час настає динамічна рівновага, коли ніхто не може нікого значно посунути (це і є плато), і вже з плато ми маємо шанс плавно перейти до реконкісти. На окремих напрямках ми таке плато, ніби, вже можемо спостерігати: на північ від Харкова, на схід від Сум, на північ від Чернігова та Києва. На інших же ділянках розвиток подій поки-що — не на нашу користь.

Друге. На більшості ділянок ми все ще відступаємо. Є загроза оточення й розгрому цілих ділянок українського фронту на Донбасі та серйозних нових проривів із півдня. Скільки ще територій ми втратимо до глобального плато — ніхто все одно правильно не спрогнозує. Я й не намагатимусь. Сподіваємося на краще.

Варіант допису у блозі сайту