Пектораль

Час від часу людство створює шедеври, до яких просто хочеться доторкнутися. Побачити на власні очі, а не на фото. Україні дуже пощастило, що у нас є один такий шедевр цивілізаційного та планетарного значення — золота пектораль, виготовлена давньогрецьким художником для скіфського поховання. Хай не наші предки зробили цей витвір, але, все ж, його для людства зберегла наша земля.

Давно я мріяв побачити знамениту пектораль з кургану «Товста могила». От тільки в нашому Музеї історичних коштовностей, в якому вона зберігається, у постійній експозиції обачно виставляють на загальний огляд копію, а не оригінал. А минулого року в останньому півріччі виставили оригінал. Тож не піти й не подивитися було просто не можна. Якраз під кінець експонування я й додибав (а сьогодні, у неділю, був останній день). Фотоапарат не брав, бо знаю я це музейне освітлення і це скло з бліками... Тому зробив ось таке криве репортажне фото на телефон (це ще вбік довелося відійти, щоб себе не сфотографувати на фоні):

Ну що ж. Задоволення я отримав море. Річ справді шедевральна (за винятком, правда, квітів: вони просто гарні). Дуже тонко все зроблено і в художньому плані, і суто в технічному. Там саме тільки пір'ячко можна весь день роздивлятися, так тонко вигравіювано. Я вже не кажу про людські фігури і портрети, про емоції на тваринних мордах... Але хочеться ще додати кілька суб'єктивних міркувань з приводу тверджень, якими часто супроводжують згадки про пектораль.

По-перше, жаль, що ми не знаємо імені художника, який виготовив цей шедевр. Бо всякий витвір мистецтва має автора. Міг би виявити хитрість та сховати підпис ззаду під навмисне напаяною пластиною. Звісно, у греків було багато талановитих скульпторів. Як масове явище грецька антична скульптура досі залишається явищем безпрецедентним. Але тут ідеться про один конкретний витвір.

По-друге, годі просторікувати про скіфське чи скіфо-еллінське мистецтво. Скіфського в ньому — тільки замовник. І його гроші, себто, золото. Ну ще сюжети. Але ніхто ж не називає «Мауглі» індійською літературою, а картину «Три богатирі» — давньоруською, виходячи з сюжету. Твір мистецтва, в нашому випадку, — грецький. Його зробив грек з грецькою скульптурною школою, з грецькою естетикою і, зрештою, з грецькими орнаментами.

По-третє, я вже не впевнений, що це дійсно пектораль, тобто, нагрудна прикраса. Річ у тім, що там ззаду на серединній пластині є сім акуратних дірочок із вставленими обмежувачами, такими собі „дюбелями“. Складається враження, що вони призначалися для тонких гвіздків, щоб причепити пектораль на якийсь щит чи планшет над головою небіжчика. Пишуть, ніби це виходи штифтів-кріплень для скульптур птахів спереду, але щось це дуже вже не переконливо. Птахи, наскільки я роздивився, зовсім не у тих місцях, де дірки. І кількість їхня не збігається. Та й ніякі це не штифти, а саме отвори. Ще й з „дюбелями“. (На самій пекторалі ви зворотний бік не побачите, але поряд на екрані демонструють його зйомку у збільшеному вигляді).

Розмістити пектораль на належному місці в могилі, як відомо, не судилося. Очевидно, її просто не встигли доставити замовнику до моменту поховання. Все ж таки, невідомо звідки її везли, де, в якому місці пектораль виготовлена. Мабуть, далеченько. А померти кожен може зовсім несподівано. І поховати небіжчика за всіма звичаями треба у встановлений традицією строк. Наша пектораль була доставлена явно аж тоді, коли поховальну камеру вже запечатали. А розпечатувати її — святотатство. Тому дорогоцінну прикрасу разом із мечем у золотих піхвах просто поклали у коридорі, який вів до камери. І це буде по-четверте, оскільки історики до такої очевидної версії чомусь не додумалися і досі розводять руками на питання, як пектораль опинилася саме в коридорі, а не разом із небіжчиком (що, до речі, і врятувало її, бо поховальна камера була пізніше пограбована).

Нарешті, по-п'яте, моє особисте звернення до істориків: зав'язуйте зі своїми фантазійними інтерпретаціями сюжетів пекторалі! Годі вигадувати і транслювати все це ваше фентезі про якісь світи, міфологію і дерево життя! Я вам як художник скажу, що в житті мистецькі та ювелірні твори робляться зовсім інакше, а ви просто отруєні історично недавньою християнською літературою з її символізмом. Вважати, що скіфський можновладець і товстосум був ерудитом, поведеним на якихось там міфологіях, — це все одно, що вважати такими нинішніх олігархів. Насправді, замовник — скіфський цар чи хто там це був — як і всякий можновладець просто розпальцьовано замовив «шоб було красіво й ексклюзівно». А художник просто зробив, виходячи зі своїх уявлень. Причому, зробив у звичайному грецькому стилі, тільки грецькі сюжети замінив на скіфські. У греків — композиції діалогові, а все, що вдалося взнати про скіфів тому художнику — це що у них буває вичинка шкури на хутряну куртку та доїння корів і овець. От і на пекторалі лише вичинка та доїння. І природа навколо. Вгорі — виведена людиною, господарська (там навіть качка зліва), а в центрі та внизу — дика. Трохи збиває з пантелику наявність грифонів (теж, до речі, не скіфська вигадка), але ми ж не знаємо, які там байки ходили в Греції про Скіфію. Може, в їхніх розповідях там крім амазонок на кожному кроці грифони вешталися.

До речі, про природу. Не треба казати на леопарда «пантера», бо лев і барс — це теж пантери. Це не вид, а рід. А на нашій пекторалі — саме леопарди (плямочки дуже тонко зроблені, їх не кожен при музейному освітленні й побачить; добре, що є збільшене зображення на екрані). І на кобилок (вони ж сарана) казати «коник» теж не треба. Минулого року, коли суховій з Каспію до Києва добрався і все небо піском застелив, до нас у квартиру кобилка залетіла, тож я її і роздивився, і в руках потримав. Від коника відрізняється.

З найближчого понеділка, як я вже відзначив, оригінал замінять на копію. Але відрізняється вона від оригіналу хіба тим, що не містить слідів емалі (квіти в оригіналі мали зелені пелюстки і, може, ще які; греки взагалі не дуже любили однотонне зображення і намагалися його хоч якось забарвити). Тому отримати і естетичне задоволення, і відчуття приналежності до чогось великого можна буде й надалі. Достатньо приїхати до Києва (якщо ви не тут), прийти до Лаври і зайти в Музей коштовностей.

Варіант допису у блозі сайту